Налаштування
Маріуполь — мультикультурне місто, історія якого промовляє різними мовами.
Маріуполь, місто обласного значення в Донецькій області та адміністративний центр однойменного району і громади, протягом століть виконує роль головних морських воріт Сходу України.
Як південний форпост Донеччини, це місто стало місцем перетину козацької вольності Кальміуської паланки, унікальної культури грецьких переселенців та потужних металургійних проєктів, що сформували «сталеве серце» країни. У структурі регіональної пам'яті Маріуполь постає не просто як індустріальний центр, а як складний соціокультурний організм, де водночас співіснують морська романтика, високе мистецтво Архипа Куїнджі та трагічна незламність захисників української державності.
Статус Маріуполя як ключового логістичного та хаба закріплений його стратегічним положенням у гирлі річки Кальміус. Місто розташоване на березі Азовського моря, що історично визначило його розвиток як портового центру та курортної зони. Площа міста становить 244 квадратних кілометри, а середня висота над рівнем моря — 67 метрів, що забезпечує унікальне поєднання степового та морського ландшафтів.
Автор світлини: Віктор Дєдов 
Автор світлини: Віктор Дєдов 
Автор світлини: Віктор Дєдов Історія Маріуполя сягає XVI століття, коли на правому березі Кальміусу виник козацький зимівник Домаха.
У 1611 році вона стала центром Кальміуської паланки — східного форпосту Війська Запорозького. Після ліквідації Січі у 1775 році ці землі було перетворено на Кальміуський повіт, а у 1778 році закладено місто Павловськ.
Справжня демографічна та культурна революція відбулася у 1778–1780 роках під час переселення християн (греків, вірмен, грузин) із Криму до Приазов'я. Під проводом митрополита Ігнатія вони заснували сучасний Маріуполь, принісши назву «місто Марії» та кримську топоніміку в навколишні села. Місто швидко перетворилося на великий центр торгівлі зерном, що призвело до відкриття консульств іноземних держав.
Наприкінці XIX століття залізниця та будівництво глибоководного порту (1889 р.) відкрили шлях для іноземних інвестицій. Заснування заводів «Нікополь» та «Провіданс» перетворило купецьке місто на індустріального велетня європейського масштабу.
У 1930-ті роки на лівому березі Кальміусу з’явився металургійний комбінат «Азовсталь», який став символом індустріалізації. Під час Другої світової війни місто пережило німецьку окупацію та страшну трагедію знищення єврейської громади, чий духовний лідер митрополит Ігнатій покоївся в Харалампіївському соборі до його руйнування. Протягом 1948–1989 років місто носило ім’я радянського діяча Жданова, проте з розпадом СРСР та відновленням незалежності України повернуло свою історичну назву.
Маріуполь посідає унікальне місце на культурній мапі світу як батьківщина Архипа Куїнджі — геніального «майстра світла».
У художньому музеї його імені зберігалася унікальна колекція документів, включаючи метричні книги про його вінчання з Вірою Шаповаловою та копію свідоцтва про народження в 1841 році. Творчість Куїнджі була глибоко пов'язана з Приазов'ям, що відобразилося в його відомому полотні «Чумацький шлях у Маріуполі» (1875 р.)..
Іншим наріжним каменем культури міста є спадщина міського архітектора Віктора Нільсена. За його проєктом у 1910 році було зведено 33-метрову Водонапірну вежу, подібну до побудованої ним раніше у Рибінську в 1899 році. Вежа обслуговувала 21-кілометровий водогін і стала символом інженерного мистецтва.
Також Нільсен збудував свій приватний будинок у стилі модерн із рельєфом «плачучої німфи», присвяченої пам’яті його доньки, яка померла від тифу. У місті виділяються й «Будинки зі шпилями» (1953 р.) на площі Визволення, збудовані за проєктом київського архітектора Л. Яновицького (інститут «Міськбудпроект»), що стали останнім взірцем сталінського неокласицизму в місті. Обидві будівлі прикрашені ліпниною, пілонами та еркерами.
Особливу мистецьку цінність становлять радянські мозаїки періоду «відлиги». Мозаїка «Боривітер» (1967 р.) була створена художницею-дисиденткою Аллою Горською у співавторстві з Віктором Зарецьким в інтер’єрі ресторану «Україна». Коли радянська влада наказала знищити твір, майстри заховали його за фальш-стіною, завдяки чому мозаїку знайшли під час ремонту у 2008 році.
Інша її робота — «Дерево життя» — також вважається вершиною монументалізму. Візитівкою Маріуполя є і панно «Металурги», а біля моря знаходилася улюблена багатьма мозаїка «Туризм і відпочинок» Віктора Пономарьова.
Мистецький та освітній хаб
Для маріупольців зв’язок із морем та працею є предметом особливої гордості. У 2016 році Сергій Родіонов разом із шрифтовиком Андрієм Шевченком розробив бренд міста «#ТутВарто». Логотип поєднує якір Юхима Харабета та потік сталі з металургійного ковша. У шрифтовому написанні букви «Р», «П», «Л» стилізовані під грецький стиль, нагадуючи про коріння громади.
До війни Маріуполь розвивався як центр вищої освіти та культури. ПДТУ (перший корпус якого зведений за проєктом Нільсена як єпархіальне училище) та МДУ готували кадри та розвивали міжнародну співпрацю, роблячи місто вітриною успішних європейських реформ Приазов'я.
Він був заснований 2 лютого 1930 року за рішенням про будівництво нового заводу в гирлі річки Кальміус. На спорудження гіганта з бюджету було виділено 292 мільйони грошових одиниць. Напередодні Другої світової війни підприємство ставило світові рекорди: у травні 1939 року доменна піч №3 видала 1614 тонн чавуну за добу, а 5 серпня того ж року запрацювала мартенівська піч №5 на 400 тонн — найбільша за потужністю в Європі. Восени 1941 року обладнання евакуювали на Урал, а у 1943 році заводи підірвали німецькі війська, що відступали.
Після масштабної відбудови 1944–1945 років комбінат першим в СРСР опанував випуск залізничних рейок довжиною 25 метрів, якими згодом було викладено дві третини залізниць колишнього Радянського Союзу. У 1953 році завод почав виробляти власний агломерат, ставши підприємством повного циклу. Справжнім дивом інженерної думки став запуск у 1973 році унікального прокатного стану «3600», у створенні якого брали участь 214 заводів з Німеччини, Польщі, Угорщини, Англії та Австрії.
До 2022 року «Азовсталь» займав площу в 11 квадратних кілометрів (що дорівнює 4,5 територіям Монако). Підземна частина заводу складалася з п’яти рівнів із тунелями загальною довжиною понад 20 кілометрів. Система з 36 бомбосховищ могла вмістити до 12 000 осіб. До початку повномасштабного вторгнення комбінат приносив до 10% ВВП України, мав потужність до 5 мільйонів тонн сталі на рік і виробляв унікальний військовий товстолистовий прокат товщиною від 6,5 мм до 200 мм.
Фото сучасного повномасштабного вторгнення
Він був третім за величиною металургійним комбінатом в Україні. Виробничі потужності підприємства включали унікальну аглофабрику з 12 агломашинами (потужність 12 мільйонів тонн агломерату), 4 доменні печі (4,3 мільйона тонн), 3 конвертери (3,7 мільйона тонн) та прокатні стани (Слябінг 1150, Листопрокатний стан 1700).
У 2000-х роках комбінат демонстрував стабільно високі показники, виплавляючи до 6 мільйонів тонн чавуну, 7 мільйонів тонн сталі та виготовляючи 5,3 мільйона тонн прокату на рік. Навіть в умовах криз виробництво залишалося потужним: у 2013 році випущено 4,269 мільйона тонн сталі та 4,606 мільйона тонн готового прокату, а у 2018 році — 3,242 мільйона тонн сталі.
У листопаді 2019 року підприємство завершило масштабну реконструкцію листопрокатного стану «1700», інвестувавши 114 мільйонів доларів США, що дало змогу підняти потужність випуску гарячекатаного рулону до 2,5 мільйона тонн на рік. На комбінаті працювало понад 14 000 робітників.
Фото сучасного повномасштабного вторгнення
Найбільший порт на Азовському морі та один із трьох найпотужніших в Україні, його потенційний вантажообіг становив 15 мільйонів тонн на рік. До подій 2014 року порт стабільно наближався до цієї відмітки, перевантажуючи сировину та готову металургійну продукцію. Після початку війни на Донеччині показники тимчасово знизилися, проте до повномасштабного вторгнення порт упевнено вийшов на оборот близько 7 мільйонів тонн.
У 2020 році вантажообіг порту склав 6,22 мільйона тонн (приріст на 449 тисяч тонн порівняно з 2019 роком). Обсяг експорту становив 5,26 мільйона тонн, імпорту — 555 тисяч тонн (з них 407,8 тисяч тонн будівельних матеріалів та 142,9 тисяч тонн вугілля). Каботажні перевезення чорних металів та вугілля склали 388,3 тисяч тонн, поновивши каботаж слябів і чавуну до порту Південний.
Головними країнами-отримувачами вантажів були Італія (2,237 млн тонн), Туречинна (1,422 млн тонн), Велика Британія (315 тис. тонн), Ліван (86 тис. тонн), Марокко (82 тис. тонн) та Франція (81 тис. тонн). В порту діяв сучасний зерновий термінал «УкрТрансАгро», який ще 23 лютого 2022 року працював на повну потужність, готуючись до відправки зерна нового сезону.
Його пам'ятки уособлюють витончений європейський шарм старого Приазов'я та фіксують глибокі культурні пласти кожної історичної епохи.
Приазовська земля приховує в собі багатовікову історію людських цивілізацій. Під час археологічних розкопок у 1930 році, які проводилися перед забудовою земельної ділянки Камбурова першою в Маріуполі житловою п’ятиповерхівкою, в історичному центрі міста було виявлено унікальний склеп ямного типу. Поховання, датоване серединою ІІ тисячоліття до н.е., належало людям, які були сучасниками епохи Стародавнього Єгипту, але мешкали на берегах Азовського моря. У склепі з уступчастим дахом виявили рештки людських кісток дванадцяти осіб та побутові речі, а також рідкісні монети із зображенням човна та людської постаті в ньому.
Особливе місце в історичному літописі міста посідала знахідка Маріупольського могильника неоліту, вік якого оцінювався орієнтовно у 6 тисяч років. Цю унікальну вирізку з могильника було виявлено влітку 1930 року під час підготовчих земельних робіт до будівництва металургійного гіганта «Азовсталь». Знахідка містила безцінний антропологічний матеріал, проте вона була повністю знищена у березні 2022 року внаслідок бомбардувань краєзнавчого музею.
Заснований у 1920 році (офіційно відкритий у 1923 році з ініціативи місцевих жителів міста), Маріупольський краєзнавчий музей був найстарішим музейним закладом Донецької області. Музейний комплекс на вулиці Георгіївській під керівництвом міської влади об'єднував три визначні філії: безпосередньо краєзнавчий музей (будинок №20), Художній музей імені Архипа Куїнджі (будинок №58) та Музей народного побуту (будинок №55), що висвітлював культуру та побут етнічних груп Приазов'я з 1989 року. Загальний фонд музею налічував понад 50 тисяч безцінних експонатів. У березні 2022 року будівля музею на Георгіївській, яка пережила пожежу 1943 року та була відбудована трестом «Ждановжилбуд» у 1962 році за проєктом Гіпрограда, була зруйнована внаслідок запеклих обстрілів.
Музей відкрився у 2010 році як перша черга великого мистецького проєкту міста. Він розмістився в унікальній історичній будівлі 1902 року, зведеній у стилі північного модерну, яка свого часу належала садибі Василя Гіацинтова. Експозиція музею, розгорнута в десяти залах площею 300 м², представляла дивовижний світ життя та творчості видатного пейзажиста Архипа Куїнджі. Тут зберігалися етюди «Осінь. Крим» та «Ельбрус», а також ескіз «Червоний захід сонця», передані свого часу з Ермітажу. Особливим сакральним експонатом була металева купіль з колишньої церкви Різдва Пресвятої Богородиці, в якій у 1841 році хрестили майбутнього художника.
Фонди художнього музею налічували понад дві тисячі експонатів. Серед них були представлені живописні роботи сучасників Куїнджі — Івана Айвазовського («Біля берегів Кавказу»), Миколи Дубовського, скульптурне погруддя майстра роботи Володимира Беклемішева, а також картини видатних українських митців XX століття: Тетяни Яблонської, Миколи Глущенка, Михайла Дерегуса, Сергія Шишка, Миколи Бендрика, Івана Марчука та багатьох місцевих художників. Унікальну частину збірки складала колекція екслібрисів 19-20 століть та медальєрне мистецтво Юхима Харабета. 21 березня 2022 року будівлю музею було вщент знищено прямим влучанням російської авіабомби.
Фото до і під час сучасного повномасштабного вторгнення
Вишуканий триповерховий готель «Континенталь» був зведений у період 1887–1910 років у стилі еклектики. Першу чергу збудував італійський підприємець Томазо у 1898 році, а в 1910 році до будівлі прибудували триповерховий корпус із розкішною глядацькою залою, фоє та технічними приміщеннями. Готель вважався головним центром культурного життя маріупольської інтелігенції, де діяла перша міська електрифікована друкарня братів Голдрін. Після Другої світової війни будівля використовувалася як Палац культури заводу «Азовсталь», згодом — як МПК «Молодіжний». У 2019 році в будівлі відкрили Центр сучасного мистецтва «Hotel Continental». Під час облоги підвал споруди слугував укриттям для сотень цивільних мешканців, а 20 квітня 2022 року палац майже повністю згорів внаслідок артобстрілу окупаційними силами.
Фото до і після початку повномасштабного вторгнення та окупації
Заснована у 1882 році, Хоральна синагога є однією з найдавніших юдейських пам'яток Східної України. Побудові капітального храму сприяла Жалувана грамота та розширення прав єврейської громади, перші представники якої прибули до міста у 1820-х роках. Синагога була неокласичною цегляною прямокутною будівлею розміром 25х20 метрів з доричними пілястрами, витонченими арками та підвіконними фільонками. Від вулиці її відділяла кована решітка на високому фундаменті з колонами, прикрашеними кулями. Під час нацистської окупації 1941–1943 років будівлю було зруйновано, а за радянських часів вціліле приміщення флігеля використовувалося як корпус медичного училища та протитуберкульозний диспансер. У 1990-х роках під вагою снігу обвалився дах головного корпусу, залишивши в аварійному стані лише фасадні стіни та арочні ворота.
Ця унікальна неоготична архітектурна пам'ятка складалася з двох частин: класичного цегляного двоповерхового особняка розміром 8х8 метрів, побудованого в 1897 році купцем Шнейдеровичем, та прибудованого пізніше неоготичного флігеля-замку. Будівництво та перебудова величного будинку з триярусною гостроверхою вежею, стрільчастими вікнами та розкішним цегляним декором велися за ініціативи родини Гамперів. Тут жив і приймав пацієнтів у докторському флігелі видатний судово-медичний експерт та громадський діяч Сергій Фёдорович Гампер. Після революції будівлю перетворили на радянську комуналку. Садиба була сильно пошкоджена та частково зруйнована прямим влучанням авіабомби 12 квітня 2022 року.
Фото до і після початку повномасштабного вторгнення та окупації
Найстаріше зелене серце міста було закладене у 1864 році на мальовничому пагорбі над Азовським морем. Сад був улюбленим місцем променаду маріупольців. Саме тут 15 липня 1875 року було встановлено перші 100 гасових ліхтарів для вечірнього освітлення міських алей, кількість яких до 1914 року зросла до 686. Тут також діяла громадська лазня, відкрита в 1867 році, а з 1871 року розпочалося мощення бруківкою прилеглих площ та вулиць.
Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р. перетворив Маріуполь на пекельну зону боїв. Місто-герой опинилося в облозі вже до 1 березня і залишалося блокованим майже 3 місяці (загалом 86 днів). Інтенсивні обстріли та бомбардування знищили майже всі житлові райони, а для десятків тисяч жителів створили «апокаліптичні» умови (за оцінками Червоного Хреста).
ООН підтвердила 1 348 загиблих цивільних станом на травень 2022 року (попереджаючи, що реальна цифра може бути значно вищою); українські офіційні повідомлення інколи називали до ~25 000 загиблих. Управління ООН з прав людини та Human Rights Watch зафіксували численні зґвалтування, вбивства цивільних, депортації й інші воєнні злочини. Маріуполь, як важливий порт та промислове місто, мав стратегічне значення – контроль над ним відкривав сухопутний коридор з материкової України до окупованого Криму.
Хронологія основних подій лютого-березня 2022 року у Маріуполі.
24–28 лютого 2022 джерело фото: 0629.com.ua Російські війська розпочали штурм Маріуполя зі сходу (з боку окупованого Донбасу), півночі (з Волновахи) і заходу (схід Запорізької області), а також морем з узбережжя Чорного моря (кораблі з Єйська). Військові Азова (НГУ), морської піхоти 36-ї бригади ім. Білінського, прикордонників ДПСУ та поліцейських з перших днів героїчно стримували атаки і мінували підступи (зокрема фарватер порту).
1 березня 2022 джерело Фото: azov.org.ua Маріуполь опинився в повній блокаді. Почалися масштабні бої за кожен квартал – російські бронегрупи 150-ї мотострілецької дивізії (102-й і 163-й полки, командири яких були ліквідовані) просувалися за підтримки «Градів» і авіації, у тому числі з участю кадировців (Росгвардії). Українська оборона розділила місто на чотири сектори за напрямками, але сили були нерівними.
3–5 березня 2022 джерело фото: today.ua На 10-ий день війни міська влада оголосила першій «зелений коридор» (Маріуполь–Микільське–Запоріжжя) для евакуації цивільних. Утім, росіяни розстріляли цей коридор із артилерії та авіації: люди зі зброєю СБУ та поліцією мусили відвести автобуси назад. Аналогічні спроби організувати гуманітарні конвої провалилися через постійні обстріли зі сторони РФ. Тим часом у Східному мікрорайоні точилися запеклі бої з російськими танками і десантом.
9 березня 2022
Джерело фото: Відкриті джерела
Російська авіація завдала масованого удару по об’єктах медицини в центрі Маріуполя (пологовому будинку № 3 та дитячій лікарні). Понад 30 мирних отримали поранення, щонайменше 6 загинули, серед них – одна дитина. У цей час місто перебувало без електрики, зв’язку та питної води, операції припинилися, і поранені не могли отримати медичну допомогу.
16 березня 2022 Джерело фото: Reuters Російська авіація атакувала Маріупольський академічний драматичний театр, де під табличкою «ДЕТИ» ховалися сотні цивільних. Дві 500-кг авіабомби зруйнували будівлю зсередини – врятувалося лише ~130 людей, але загинули орієнтовно 300–600 громадян за різними оцінками. Цей акт війни (перший серед багатьох) став одним із найбільш знакових воєнних злочинів, що призвів до подальшого обурення світової спільноти.
16 березня 2022 Джерело відсутнє Вперше вдалося евакуювати групу маріупольців на значну відстань: за добу до Запоріжжя прибули п’ять автобусів (~500 осіб) з людей, що вийшли через узгоджений коридор до Бердянська. Це були поодинокі поїздки: росіяни все ще обстрілювали більшість шляхів виходу з міста.
Понад 400 000 мирних мешканців Маріуполя опинилися в повній блокаді. За даними ICRC (Міжнародний Червоний Хрест), «сотні тисяч» людей зазнавали «екстремального дефіциту» їжі, води, ліків і тепла.
Багато жінок, дітей та старих ховалися у підвалах без опалення – будинки вибухали і потрапляли під обстріл, коли люди тимчасово вмикалися за водойминою чи піччю. Тіла загиблих людей – і військових, і цивільних – лежали просто під завалами чи поміж уламків, часто невпізнаними. Центральне водопостачання і каналізація відсутні, ледь вимита одяг чи немиті діти стали звичайним явищем. Місцеві поліція та волонтери розвозили вулицями кілька годин воду та продукти – і цього було катастрофічно мало.
Наслідки бомбардувань – численні втрати серед цивільних. За приблизними підрахунками, авіаудар по театрі 16 березня забрав сотні життів (За офіційною інформацією міськради, найближчим часом після бомбардування знайдено близько 300 тіл; журналісти називали до 600 жертв). У пологовому будинку 9 березня загинули щонайменше шість людей. Щодня надходили дані про десятки поранених. Маріупольці з оточення майже не отримували гуманітарних вантажів – окупанти блокували коридори.
Фото руйнувань
Лише з середини березня, коли стрільба трохи послабшала, невелика кількість мирних змогла вийти (загалом у березні й квітні – за різними даними – лише кілька тисяч осіб).
Сьогодні унікальні мозаїки Алли Горської («Боривітер» та «Дерево життя») сильно пошкоджені обстрілами.
Міністерство внутрішніх справ України, Суспільне Донбас, локальні ЗМІ (MRPL.city, NV.ua, LB.ua), Міжнародний Червоний Хрест, звіти ООН/HRW та інші відкриті джерела. У тексті вказано невизначеність оцінок там, де цифри суттєво різняться (зокрема втрати серед цивільних).
Його код сталі та моря ніколи не буде знищений, а дух «Азовсталі» назавжди вписаний в історію світового опору.
Донеччина — це мозаїка міст і громад, кожна з яких має власну історію, архітектуру та культурну пам’ять. У музеї представлені як великі центри, так і менші громади, що формують цілісний образ регіону.
Дослідити
Джерело фото: love mosaic
Збираємо докупи фрагменти минулого та теперішнього, щоб побачити цілісний образ регіону в деталях.
Джерело фото: depositphotos
Фотоархів, що фіксує миті трансформації: від індустріальної величі до шрамів війни та перших паростків відновлення.